Місцями козацької слави, або історія однієї подорожі.
  Місцями козацької слави, або історія однієї подорожі.

  Місцями козацької слави, або історія однієї подорожі.

  Для мене вже стало звичним, що туристи під час оглядової екскурсії Вінницею  цікавляться, що означає герб нашого міста. Коли починаєш розказувати, що на великому гербі щит з срібною короною міста тримають два воїни-захисники  міста – литовський  лицар і козак, одразу лунає питання про козаків. З досвіду знаю, що навіть не всі вінничани знають імена славних козаків, які в різні роки прославили себе і наше місто. І далеко не всі з легкістю покажуть вам місце, де відбулася  тактично геніальна перемога знаменитого полковника Івана Богуна. Тому з’явилася і поступово визріла ідея прокласти туристичний маршрут по найвідомішим місцям подій Визвольної війни 1648 – 1657 років у Вінниці і області. Коротко опис маршрутів було викладено на сайті нашого комунального підприємства, і в кінці жовтня цього року зібралась неабияка компанія охочих доторкнутися до сторінок історії козацтва. Першопроходцями стали студенти та викладачі Вінницького міжрегіонального вищого професійного училища.

Наш маршрут: Вінниця – Турбів – Стара Прилука – Липовець – Кальник – Дашів.

  Трішки історії: 1 липня 1648 року полковник Максим Кривоніс захопив Вінницю – столицю Брацлавського воєводства. За Зборівським договором 1649 року Брацлавське, Київське і Чернігівське воєводства відійшли до Козацької Держави. На Поділлі за наказом Б. Хмельницького було створено полки: Барський, Могилівський, Животівський, Кальницький (Вінницький) на чолі з Іваном Богуном та Брацлавський під проводом Данила Нечая. Вінниця входила до Кальницького полку, а протягом 1653-1657 років була його центром.

Тож починаємо з Вінниці. З 1650 року Вінниця входила до Кальницького полку, який очолював Іван Богун.

Загадкова постать. Вороги його називали «Впертим генералом»,  «Зимовим лисом», українці –  «Богуня» («Богуня йде, своє військо веде»), донські козаки – Іванцем, інші – Юрком Морозом.

Біографічна довідка:

   Народився на Вінниччині, де протікає річка Бог, від якої мав прізвище, що із санскриту означає «ситий», «довершений», «самодостатній». Його дитячі роки пройшли у селі Уладівка Літинського району. Про його шляхетне походження ходять легенди. 1640 року одружився. Вінчався у Вінницькій церкві. Перебував на Запорозькій Січі, як отаман воював разом із донськими козаками проти татар у Приазов’і, московитів у Приволзьких степах. Був поранений. Повернувся на Вінниччину. Перетворив Кальник на свою резиденцію. Відзначився у боях за волю України під час Хмельниччини. Не підписав жодного договору із Московським царством. Брав участь у Конотопській битві. Захищав Україну в часи «Руїни». Очолював Кальницький, Вінницький (лютий 1649 – червень 1658рр.), Паволоцький полки. Тричі був наказним гетьманом та найкращим із 80-ти сподвижників Богдана Хмельницького.

Іван Федорович Богун – визначний військовий та політичний діяч

(худ. Артур Орльонов)

 

На Старому Місті збереглася церква Святого Миколи Чудотворця, у якій, за переказами, вінчався Іван Богун, збудована ще у 1641 році. 1744 року сталась пожежа, після якої, 1746 року, церкву відбудували у такому ж стилі козацького бароко.

Богунів Байрак –  резиденція полковника Івана Богуна на території Старого Міста. Він знаходився на лівому березі річки, в поблизу урочища Сабарів.

Пам’ятний знак над річкою Південний Буг біля КЗ «Загальноосвітня школа №3 ВМР», встановлений на честь перемоги козаків під проводом Івана Богуна у 1651році в битві над польським військом.

Вінницькі мури – архітектурний комплекс утворений залишками споруди Монастиря Єзуїтів та Домініканського монастиря. Саме тут відбувалися події березня 1651 року. З 11 по 20 березня 1651 року багатотисячне вороже військо штурмувало місто, яке обороняли козаки, міщани та селяни на чолі з Іваном Богуном. Сили оборонців були в сім разів меншими і тільки дякуючи таланту полковника битву було виграно.

З Вінниці прямуємо до Старої Прилуки. По дорозі зупиняємось у Турбові.

Під час подорожі група має можливість отримати інформацію від декількох        екскурсоводів, істориків, краєзнавців одночасно.

Крім організатора туру з командою по маршруту працює екскурсоводом Коваль Олександр Іванович – історик, полковник Українського Козацтва.

           Турбів. Парк «Мала Софіївка»: 193 старезних дуби – свідки козацьких часів.

   Судячи з усього їх оберігають, лікують рани на деревах, адже цей парк – найбільший в Україні з древніми         деревами.

           Крім того ми почули розповідь про масове поховання воїнів (січових стрільців) Української Галицької      Армії, місця, які визволяв отаман козаків-повстанців Гальчевський-Орел у 1921р. У Турбові також   народився  Парфен Атаманчук, заступник отамана Осадчого.

 

Стара Прилука. З 1146 року містечко належало галицькому князеві Володимиру, резиденція гетьмана реєстрових козаків Івана Кулаги-Петражицького (1631-1632), він мав вплив на польський сейм, сприяв закріпленню  на троні короля Владислава Четвертого, також сприяв передачі  Печерської Лаври Петру Могилі, добився примирення католиків та православних у 1632р.

В Прилуці було 4 тисячі козацьких дворів. З 1648 року Стара Прилука – сотенне місто (сотник – Василь Антоненко). Можна побачити козацькі укріплення Бурти, вали, залишки  башти 1596 року, підземні ходи.

Родзинкою залишається палац Мерінга (початок будівництва панами Борецькими – 1796р.) зі славно відомим оздобленням вестибюлю в мавританському стилі. Будівля нагадує Маріїнський палац у Києві.

Герби Старої Прилуки і Брацлавщини прикрашають собою будівлю палацу Мерінга. З подвіря палацу гарно видно пагорби на березі річки Десна, які збереглися ще з тих часів як Стара Прилука була козацьким містечком. Олександр Іванович пропонує  нам оглянути  єдину Башту, яка збереглася з 1596 року. Кажуть, що під Баштою і околицями Старої Прилуки тягнуться багатокілометрові підземні ходи.

Далі за маршрутом нашої експедиції, слухаючи розповіді Олександра Івановича, ми дізналися, що можемо казково розбагатіти, якщо зуміємо знайти  сховані скарби отамана Павлуші в селі Нарцизівка, яке промайнуло за вікнами нашого автобусу.

  Село Вахнівка. Місце переможного бою отаманші Марусі (Олександри) Соколівської із червоними продзагонівцями. Також її загін (1000 шабель) визволив Брицьке від більшовиків. Героїчній отаманші було в той час всього 19 років.

Тут знайдено знаменитий скіфський акінак, є музей. Біля Вахнівки (Фризів хутір) народився повстанський отаман Максим Осадчий.

  І нарешті нас зустрічає місто Липовець. В центрі містечка розташувався пам’ятник Тарасу Шевченку. Поет зупинявся на два дні в Липівці під час подорожі південною Україною.

До нас долучається ще один історик-краєзнавець, директор відділення Державного Архіву міста Липовець  – Роговий Олександр Іванович.

З його розповіді дізнаємось, що місто засновано в середині ХІV століття, вже в 1629 році здобуло Магдебурське право. У Липівці зупинялись Тарас Шевченко, Олександр Пушкін. Тут народився академік двох академій наук, географ і палеонтолог Павло Тутковський, герой другої світової війни Абрам Зіндельс та багато інших відомих людей. Між іншим у Липівці є унікальний музей Віталія Копитка, альпініста, учасника першої національної української команди сходження на Еверест в 1999 році.

У роки Хмельниччини  – сотенне місто, міщани Липівця утворили козацьку сотню, яка входила до Кальницького полку. Навколо міста було збудовано додаткові укріплення. У березні 1651 року під стінами Липовецького Замку, за тиждень до означених вище подій у Вінниці, полки послані Богданом Хмельницьким стримали удари польського війська під проводом Калиновського, чим забезпечили Івану Богуну можливості для оборони Вінниці.

У 2006 році на місці де відбувалася ця історична подія було встановлено пам’ятний хрест на знак примирення поляків та українців.

Олександр Іванович розповідє, що це була неабияка подія для Липовця, адже вузький міст через річку Соб і береги були заповнені містянами і гостями. Представники Польського Товариства «Україна -Польща» і Українського Козацтва вибрали центральну частку в скульптурі «Примирення» і на козацькій «Чайці» відвезли на центральну частину озера-водосховища. Там на дні озера і розклали у вигляді хреста часточки скульптури, щоб вшанувати пам’ять і козаків і поляків, що полягли у тій війні.  Між іншим такий самий знак було встановлено і у Вінниці на острові Кемпа.

Нещодавно на дні річки Соб була знайдена козацька гармата сімнадцятого століття. Важка, її ледь підняли п’ять дорослих чоловіків. Нам розповіли як діяло це чудо військової техніки.

Прощаємось з Липівцем, нас уже чекають в Кальнику.

Десь там у Кальнику готують для нашої групи смачний козацький куліш за старовинним козацьким рецептом. Вже передчуваємо смак того куліша, не зупиняючись проїздимо Іллінці.

  Іллінці.  Місто з упевненістю можна віднести до козацьких. Тут теж є залишки замку, рови, вали. У 1671 році тут була козацька рада Ханенка та Сірка.

В Іллінцях народився Тиміш Падура, польсько-український поет, композитор. Саме він написав пісню «Гей, соколи» (“Hej, sokoły”), що лунала у фільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», а також пісню про Устима Кармалюка “За Сибіром сонце сходить”. В Іллінцях народився Петро Ніщинський – автор опери «Закувала та сива зозуля».

Поблизу Іллінців та Липовця, на межі двох районів розташувалася найбільша «зоряна рана» у світі – місце від зіткнення метеориту масою 40 мільйонів тонн з Украінським кристалічним щитом. Подія відбулася близько 400 мільйонів років тому, в 1974 році тут було знайдено навіть алмази і найбільший у світі агат, який експонується в Берлінському музеї. Тож декілька кратерів (небесне тіло розкололось в атмосфері Землі) приваблюють до себе туристів з усіх куточків Землі. Але це тема для ще однієї подорожі. Ми їдемо в Кальник.

Десь за 5 кілометрів до Кальника нас очікував сюрприз, в автобус по дорозі підсідає Руднік Ольга Григорівна, історик, краєзнавець. Для того, щоб краще нагуляти апетит нам пропонують піднятися на найвищий скіфський курган в Україні (IV – III cт до нашої ери) – курган Сорока.

Саме тут , біля кургану відбувся бій Максима Кривоноса з польським військом під час Війни 1648 – 1654 років.

Кургани – свідки багатьох епох, в районі нашої подорожі зосереджена чи не найбільша частка курганів скіфської доби. Звичайно, що в більшості курганів проводились офіційно або ні розкопки. Курган Сорока теж розкопаний. Настільки, що залишилась лише його п’ята частина. Кажуть було знайдено  багато матеріальних пам’яток скіфської культури – виробів із заліза, бронзи і золота.

Зараз курган має у висоту 12 метрів, по периметру всього метрів 80, а колись він був до 35 метрів заввишки.

Краєвид навіть з однієї п’ятої висоти кургану вражає.

За нашими спинами гарно видно село Сороки на річці Соб, а також залишки старого млина, який належав ще підприємцям-цукрозаводчикам Ярошинським і збудований на початку ХХ сторіччя. І величезний елеватор, який займає півсела.

Збігаємо з кургану і вже нарешті Кальник.

  Кальник. Із староукраїнської мови означає «перепічка» – столиця полку, козацьке місто. Тут є залишки замку, Козацька Левада, дуб Івана Богуна, хата Івана Богуна, пам’ятник Івану Богуну, музей. Вздовж дороги видніються скіфські кургани. А ще Кальник – місто майстрів, які спорудили багато козацьких церков на Поділлі.

Перша зупинка біля того самого дубу Івана Богуна, який за легендою був посаджений в той рік, коли відбулася посвята Івана на полковника.

На памятному знаку написано: «1649 року 5 грудня відбулася висвята Архієпископом Онуфрієм полковника Івана Богуна  і вручення пернача старшиною Кальницького, Уманського, Черкаського полками і запорожцями.»

Важко сказати чи саме тут відбувалася описана вище подія, але місце всім сподобалося.

Куліш під трьохсотлітнім дубом, на свіжому повітрі, та ще й з узваром – це велике задоволення. Навколо золоте бабине літо, сонячно, ясно, лагідно. Здається ніхто вже не хотів покидати це затишне місце.

Куліш нам приготувала Штовбонько Антоніна Миколаївна – краєзнавець, ініціатор і активний учасник відродження Кальника як козацької столиці, створення Козацької Левади. Було смачно, але господиня була не вдоволена собою. Казала, що може бути краще. Тож рецепт нам не розповіла. Напевне прийдеться приїхати ще раз.

Кращого дня для подорожі годі було й вибрати.

Прямо навпроти, через дорогу розташувалась школа, побудована ще на початку    ХХ сторіччя.

Перед школою встановлено пам’ятник Ярославу Івашкевичу, польському письменнику і громадському діячу, який народився у Кальнику.

Антоніна Миколаївна запропонувала нам оглянути шкільний музей. Сама ж провела екскурсію. Серед експонатів – макет колишнього замку і розташування головних об’єктів у Кальнику в сімнадцятому сторіччі, монети знайдені на місці колишнього замку,  предмети селянського вжитку сімнадцятого і вісімнадцятого сторіччя та навіть музичні інструменти.

Кальник був полковим містечком, в якому розміщувалось до 6000 козаків, саме тому в 2009 році  було започатковано гарну справу – відтворити побут полкових козаків та збудувати декілька козацьких хат, відтворити умови тих часів.

Було виділено земельну ділянку, територію обнесено частоколом, майже завершено будівництво хати козацької старшини – світлиці, але потім за браком коштів роботи законсервували. На жаль. Віримо, що все продовжиться.

Поки що єдиний у Вінницькій області пам’ятник Івану Богуну. Кальник.

День уже далеко перейшов полудень. По обіді нас чекає ще одна точка нашого маршруту – селище Дашів.

Дашів. Селище було відомо ще з середини XV cторіччя. Місто на камені, так його називали – розташувалося на берегах річки Соб.

Нас зустрічає Мазур Олена Федорівна – краєзнавець, історик. Вона показує нам музей Дашева. Розказує про місто.

Перед нами ще одне сотенне місто Кальницького полку. Крім того в околицях Дашева відбулися бої Максима Кривоноса з польсько-шляхетськими військами Вишневецького.

В місті збереглися споруди палацу Плятера – Потоцького, старовинний млин.

В Дашеві у середині 30-х років ХХ сторіччя проживав Йосип Позичанюк, пізніше  підполковник Української Повстанської Армії, про що свідчить меморіальна дошка на будинку, де була розташована редакція газети в якій він працював.

Та найбільше вразила всіх козацька барокова Свято-Михайлівська церква, її датують 1764 роком (за іншими даними 1641 року), єдина на Вінниччині пятикупольна церква, родзинка дерев’яного зодчества.

Двері до храму відкрив отець Григорій,

В храмі встановлено унікальний дерев’яний іконостас.

Незвичайна будова п’яти куполів з розписами.

В храмі є і своя чудотворна ікона Божої Матері «Ізбавітельниця»

Ікони православні, але є і греко-католицькі.

І новозбудована дзвіниця з іменними дзвонами і гарним краєвидом.

З благословіння отця Григорія відправляємось додому. Тай вечоріє уже.

Ось така вийшла подорож – екскурсія – експедиція.

Вінничани люблять подорожувати і цікавляться екскурсіями до Львову, в Карпати і Закарпаття. Переважно ми їдемо за враженнями та на екскурсію далеко від Вінниці.  Але те що ми побачили за один день, що знаходиться зовсім поруч від Вінниці, не проїхавши і 250 кілометрів за весь день теж вражає. І коли запитала у студентів, чи сподобалось? Абсолютно очікувано почула –« так, звичайно».  В нас багата історична, природна, та подієва спадщина. А саме головне скрізь зустрічають привітні, відкриті, зацікавлені в тому, щоб донести нам історію свого краю люди. Найбільше багатство нашої землі.

 

14.12.2018 14:37:37